Я змусив себе знову взятися за ручку. Писати — це мені на користь. Щойно я викладаю щось на папері, чи у даному випадку — у комп’ютері, то можу трохи абстрагуватися і бути більш-менш стерпним. Для довколишніх так значно краще.
Учора вдень я навідався до Еферта. Візит був доволі емоційним. Сам Еферт уже впорався з початковим шоком. Він відзначив, що був дуже засмучений у вівторок ввечері.
«Я подумав собі, що просто спробую ворухнути ногою, а ноги не було. Вона лежала десь на купі тельбухів. Мені не стало снаги зателефонувати тобі, Хенку. Спершу я мав сам звикнутися з цією думкою».
Я сказав, що розумію його, і що я злякався, коли не отримав від нього звістки.
Аби довести, що він знову майже той самий шкодливий старий, Еферт вголос і цілком серйозно поцікавився, чи мусульман мусять оперувати за законами халялю[62].
Я непокоївся, що ця історія частиною ноги не обмежиться, і що моєму другові доведеться попрощатися з іще кількома враженими частинами ноги чи руки, і так аж до неминучого кінця.
Незначні інциденти в цьому притулку чи теревені за кавовим столиком пропливали повз мою свідомість.
Я трохи схилився на Еф’є, яка була така сильна й розважлива, і в той же час мила та співчутлива. Вона підбадьорила мене, коли ми навідувалися одне до одного — принаймні раз чи два на день. Я починаю відчувати до неї незвичайну симпатію.