Субота, 11 травня

Стаття про гарненьких американських «п’ятиліток», котрим на день народження дарують першу рожеву рушницю під назвою «Моя перша гвинтівка» зі справжніми кулями, змусила мене замислитися, чи, бува, в американських будинках для людей похилого віку старпери не розгулюють із зарядженою «Моєю останньою гвинтівкою». Маючи стільки згадок про хворобу Паркінсона[46], це спричинило би чимало нещасних випадків. Я нічого не чув про масову стрілянину, проте навіть подумати не можу, що не траплялося хоча би кількох інцидентів, коли старі стріляли навмання по співмешканцях, захищаючи свою Богом дану власність — шматок торта, наприклад.

Однак в тому, щоби жити в оточенні купи зброї, є й одна перевага — вам не доведеться танцювати з бубном для того, щоб отримати невловиму «евтаназійну» пігулку. Доки ти ще можеш поворухнути хоча би вказівним пальцем, рішення чекає на тебе в кобурі.


З року в рік ми не втомлюємося живописати весняні дивовижі — поступове відродження природи. «Воно росте просто на ваших очах», — почуєте щонайменше тричі за день. Тоді Еферт жартівливо мовить: «А я не тільки бачу, як воно росте, а ще й чую». Часом дехто й справді намагається почути. Інколи, хоч і дуже рідко, багато хто підтвердить, що теж чує те проростання.

Двічі на тиждень я гуляю в парку. Раз із Еф’є, наступного разу — з Греме, Едвардом чи Ефертом. Вісім хвилин на те, щоби дістатися туди, п’ятнадцять хвилин на лавці, вісім хвилин займає дорога додому. Поспішати нікуди, а весна ніколи не буває нудною. Інколи я брьохаю під зливою. «І що той старпер чудить?» — підслухав я якось підлітків, котрі просто розмірковували вголос. Мене ці слова потішили, бо їм цього щастя не дано зрозуміти.

Загрузка...