Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Четвер, 26 грудня

Різдвяний обід вдався на славу. Ріа та Антуан завезли в ледь освітлену кімнату величезну індичку з трьома бенгальськими вогниками ззаду. Коли подали десерт, Еферт злопав великий шматок тирамісу, а тоді я виголосив свою промову, яка також видалася нічогенькою. Вона була про дружбу як необхідний складник гарного життя. Можливо, промова була трохи сентиментальна (Антуан змахнув сльозу), але йшла, як то кажуть, від чистого серця. Ми підняли келихи за Еф’є, «занадто тепер мовчазне серце нашого клубу». Тоді ми випили за дружбу, доки смерть не розлучить нас. І це не пусті слова для будь-кого з нас.

Після вечері шефи отримали оплески стоячи.

Обід дня подарунків сьогодні о першій — ми приєднаємося до тих пожильців, чиї діти не забрали їх, аби провести день разом.

Прийшла пора зітхати тим, хто ненавидить відкладати розклад, навіть якщо це заради народження їхнього спасителя.

Ми маєм вислухати щонайменше кількох буркотунів, типу «я не в захваті від гарячого обіду за ланчем» чи щось такого роду.

Десь за годину я спущуся вниз, рішуче налаштований не дозволяти собі дратуватися. На будь-кого.