Середа, 6 березня

Перший сонячний день року — і він прекрасний! Учора я сорок п’ять хвилин просидів на лавці перед входом. Я опинився на ній перший, а за якийсь час там уже нас було як маку. Кілька заздрісних сплюхів проходжувалися туди-сюди, сподіваючись, що хтось звільнить місце. От невдахи!

З плином років все сповільняється. Прогулянки, прийом їжі, розмови, думки. Читання також. Мені потрібно три-чотири дні, аби проглянути всі недільні додатки, якщо йти у ногу із щоденною газетою. Учора я нарешті закінчив читати спеціальний розділ про старіння. Дещо я помічав і раніше: схоже, поважний вік нині в моді. Немовлята, народжені одразу після війни, лише тепер виходять на пенсію. За кілька років повернеться покоління хіпі. Вікова група, яка зараз при владі, зробила важливе відкриття: треба добре дбати про себе. Нікому не потрібно гайнувати надмір часу, непокоячись про так званих старих пенсіонерів, іще принаймні років п’ятнадцять. Ті, кому за п’ятдесят, у жодному разі не будуть схожі на тих, кому за вісімдесят, і для кого цей будинок передостаннє місце спочинку. Ми ті, хто навчилися добре дбати про інших, себто наших дітей, життя котрих саме в розквіті. Але якщо чесно, то самі ми почуваємося радше забутими тими дітьми. Багато з моїх співмешканців потрапили сюди під гнітом обставин: надто старий і немічний, щоби і надалі жити окремо, і надто бідний, аби найняти належну поміч. Вони мусили змиритися з перспективою доживати віку у притулку для старих.

Дещо пізніше це словосполучення — «притулок для старих» — чомусь змушувало багатьох ніяковіти. Його замінили на «спільноту пенсіонерів». Платні інтернати для людей похилого віку стали «будинками турботи». Будинки турботи стали «центрами піклування». А за останньою версією я зараз мешкаю в «орієнтованій на ринок медичній організації, яка забезпечує індивідуально підібраний догляд». Тепер я розумію, чому вартість медичних послуг продовжує стрімко зростати.

Загрузка...