Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Вівторок, 2 квітня

Учора за обідом пан Дікхаут прочитав уголос листа від керівництва, де зазначалося, що віднині мешканці зобов’язані платити один євро за кожну випиту чашку кави та 20 центів за кожне з’їдене печиво. Це викликало шквал — та навіть не шквал, а справжній ураган! — обурення. Яке гучне порушення прав! Нема більше поваги до старих людей. Почалися розмови про війну та давні добрі часи, в яких нам було обіцяно безтурботну старість. «У такому разі я просто приноситиму свої каву та печиво!» — загорлав Гомберт, на що Дікхаут вказав на ще одне застереження в листі: крім того, більше не дозволяється приносити свої їжу та напої у кімнати загального користування. Коли Гомберт розізлився настільки, що я аж злякався, щоби він, бува, так не вибухнув, чи принаймні не вхопив серцевий напад, Дікхаут вирішив, що з нього вже досить. «Перше квітня — брехня всесвітня», — холодно мовив він, пропонуючи всім печиво з пакета, який приніс із собою.

Дотеп Дікхаута оцінили не всі, якщо зважати на цілу купку стиснутих вуст. Дехто влаштував цілу виставу, а відтак на знак протесту відмовився від печива. У головах інших крутилися думки, що якщо вже пішла така забава, то вони можуть взяти собі ще по одному печивку.

Гомберт почервонів.

За десятибальною шкалою я би оцінив жарт на тверде «вісім», а за виконання — «дев’ять». Можливо, нам варто запросити Дікхаута звернутися з проханням про членство у клубі «Старих, але ще не мертвих».

Великодній понеділок — великий день для відвідувачів. Сонячно, 6 градусів за Цельсієм, східний вітер на 4 бали — якраз досить стерпно, аби вивести батька чи матір на коротку прогулянку, а може, і на коротеньку. Коли весь народ повертався до Відпочинкової кімнати, забракло сидячих місць. Я поступився своїм стільцем і поволікся нагору. І взяв мене жаль через свою винятковість й окремішність. Піднявшись у свою кімнату, я вирішив відкоркувати найкращу пляшку з-поміж усіх, що мав, і через три години спустився на вечерю лише трохи захмелений. Випив ще кілька келихів вина і заледве дочекався десерту. Сподіваюся, що я не осоромився перед іншими.