На дошці оголошень висить повідомлення про курс «Попередження падінь». Усіх пожильців заохочують записатися на нього.
Люди, які найбільше бояться впасти, якраз найбільше і падають. Це факт доведено біомедичним дослідженням. Люди, які цього бояться, думають: доки я не рухаюся, то не можу впасти. Їхній фізичний стан та моторні навички стрімко погіршуються, тому вони й падають частіше — дорогою до туалету, наприклад.
Якщо коротко — це парадокс падінь.
Курс має навчити «краще тримати рівновагу» та, що не менш важливо, як знову підвестися, якщо ви таки впали.
Гнітючі факти та цифри: «Падіння — основна причина травм серед людей від 65 років і старше».
Я теж відчуваю менше твердості в ногах… Та все одно не впевнений щодо того курсу…
Я запитав Еф’є, на що вона відповіла, що навіть не думатиме про це. Греме зачекає до наступного року, а там буде видно. Грітьє часто губиться, але ніколи не падає. Еферт єдиний, хто хотів би взяти участь — у своєму інвалідному візку. Лише щоб додати їм труднощів.
Мені цікаво — а можна попросити про індивідуальне пробне заняття?
Антуан та Ріа сумують через смерть свого героя, Йоганнес ван Дама, критикана їжі, який змушував шефів тремтіти від страху. Наприкінці життя він ставив харчовим закладам, котрі відвідував, усе вищі оцінки. Може, аби підтвердити думку, що це саме він відповідальний за підняття кулінарних стандартів у Амстердамі. Ще одна можлива причина — щоб поліпшити і без того хороше ставлення до нього, адже він більше не міг приходити інкогніто. Його надто часто впізнавали. Тож коли б Йоганнес не зайшов до якогось ресторану, до справи там бралися усі.