Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Понеділок, 4 березня

Величезний переполох: із відділення для недоумкуватих втекла пані Схар. Схоже, вона переконала новенького інтерна, що їй дозволяють виходити без супроводу. Дівчину-інтерна виправдовує лише те, що рівень її власного IQ десь 55. Пані Схар люб’язно підмела перед входом. Вона вважає себе шляхетною. Величає себе леді Схар. Завжди на сторожі свого майна. Божевільна маразматичка, та ще й діабетик.

На її пошуки відправили чималу частину персоналу. Хтось запитав Стельваген, чи слід викликати поліцію. «Ні, у цьому немає ні потреби, ні причин».

Директорка боїться розголосу, який може позначитися на її репутації, тому й прагне тримати все в таємниці.

Через короткий час завідувачка поверхом оголосила, що пані Схар знайшли. Певно, що це вигадки, аби заспокоїти всіх інших, бо Схар ніде не видно. Еферт перевірив історію, сказавши медсестрі, що бачив леді Схар на автобусній зупинці. Уже за дві хвилини пара штатних працівників прямували до тієї самої зупинки. Це все прояснило.

Через сорок п’ять хвилин сестра «Компостелла», голубонька з невимовним іспанським ім’ям, прийшла, аби повідомити, що пані Схар знайшли.

— То хіба нам брехали, що начебто вона вже давно у своєму відділенні ціла і здорова? — запитав пан Брентьєнс.

— Так, але тепер вона й справді тут, — жваво відказала медсестра.

За п’ять хвилин баронесу провели чорним ходом. З ніг до голови у болоті. Пізніше вона пояснила, що під час полювання у власному маєтку її пограбували. Насправді виявилося, що вона підсковзнулася і впала у болітце у невеличкому парку, що за два кілометри звідси, і вже не змогла самотужки підвестися. Її знайшов чоловік, котрий вигулював свого собаку, і викликав поліцію. Поліціянти, які привели її назад, провели в кабінеті Стельваген щонайменше хвилин двадцять. Згодом усіх пожильців задля їхнього ж добра наполегливо попросили не поширювати будь-які плітки про цей випадок. Стельваген зупинилася біля Ефертового крісла, аби сказати йому, що пані Схар не сідала ні на який автобус.

— Я й не казав, що сідала, сестро. Я бачив лише, як вона стояла на автобусній зупинці.

— Я вам не сестра і маю сумніви з приводу того, що ви бачили. На майбутнє я радила би вам бути розважливішим.

Еферт називав усіх, хто працював тут «сестрою» чи «братом», і був готовий заперечити:

— Бути ще розважливішим, ніж я вже є, неможливо, пані сестро!

Якусь мить Стельваген вагалася, а тоді розвернулася й пішла геть.

Пізніше дехто з персоналу розпитував, чи бува хтось не бачив, щоби пан Дейкер виходив сьогодні на вулицю. Виходив. Пан Еферт Дейкер — не ідіот.