Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Субота, 25 травня

Переломний момент у крематорії: труна застрягла на півдорозі, тому заслінку не вдалося правильно зачинити. Труну охопило вогнем і дим просочився у каплицю. Крематорій евакуювали. Усі, хто ще своє не відплакав, вийшли зі сльозами на очах. Ось це я називаю ефектним прощанням! Кілька років тому подібне вже траплялося.

Для свого похорону я припас ідею заховати в труні маленький програвач, обладнаний дистанційним керуванням, з якого б долинав мій крик: «Агов, агов, ви там? (Стук-стук) Ви припускаєтеся помилки. Випустіть мене! Я ще живий… О, не переймайтеся, це просто жарт, я вже врізав дуба».

Прикро, що я не зможу насолодитися цим видовищем.

Я всерйоз обмірковував останні бажання. Ні, в мене не було їх багато, але кількох речей я точно не хочу. Проте на папері я ще нічого не записував. Цю повинність, як правило, якомога довше відкладають на потім.

Незаможні старі в Амстердамі вже невдовзі матимуть змогу їздити автобусами та трамваями безкоштовно. А ми таки точно незаможні. От тільки прикро, що нині майже ніхто не наважується їздити автобусом чи трамваєм: «У трамваях повно кишенькових злодіїв та грабіжників!»

Ну, можна, звісно, убезпечити себе від злодіїв, поклавши гаманця у якесь надійне місце, проте з нахабними водіями автобусів, які водять занадто швидко, вам нічого не вдасться вдіяти. Хоч і неохоче, проте мушу погодитися зі своїми співпожильцями: громадський транспорт і ті, кому за вісімдесят — речі несумісні. Надто людно, надто швидко плюс потреба фізичної гнучкості, якої у вас більше нема. Ви затримуєте інших пасажирів, чим дратуєте їх. Це робить старих боязкими та немічними. Хай і не хочеться цього визнавати, проте я помітив, що починаю все більше вагатися і втрачати впевненість у собі. Тож красно дякую, громадський транспорте, проте ми віддаємо перевагу власному, призначеному для нас мікроавтобусу.