У нашому будинку спокою — неспокій. На дошці вивісили оголошення про те, що пожильці можуть звернутися до керівництва за браслетом із написом «Не реанімувати». Те оголошення було не підписане. За ланчем пожильці висловили обурення цій, м’яко кажучи, не дуже хитромудрій пропозиції.
«Нас хочуть позбутися».
«Ми надто дорого обходимося».
Товстун пан Беккер згодився, аби його реанімувала дівчина, проте рішуче не хотів, щоби штучне дихання з рота в рот йому робив чоловік. «Я радше помру». Чи був спеціальний браслет на такий випадок?
Після «кавової» години оголошення зникло. Ніхто й гадки не мав, хто його прибрав.
Сподіваюся, браслети не надто впадають у вічі, інакше кінця-краю цьому не буде.
Я запросив Еф’є й Еферта завтра на чай. Справжній англійський чай, трикутні сандвічі з відрізаною скоринкою, а ще шоколад, печиво й торт. Ну, і щось із кремом. Я з’ясую, що ще входить до підвечірку з чаєм. На п’ятому поверсі живе Бріт, й іноземне прізвище лише в нього. Можливо, він знається лише на пакистанських звичаях чаювання, та все одно я збираюся сходити і попитати.
У коридорі я зіткнувся з милою юною соціальною працівницею, яку мій лікар відправив до мене, аби втримати від евтаназії. «Бачиш, ще й досі живий!» — сказав я їй з широкою усмішкою. Вона засміялася. Ця дівчина належить до кращої частини людства. Не пригадую, коли востаннє комусь підморгував. Мабуть, своїй дочці.