Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Субота, 1 червня

Погані новини.

Учора ми з Грітьє вийшли на прогулянку. Уже за п’ять хвилин мусили сісти перепочити на лавці, яку так люб’язно надала міська рада. Сяяло сонце. Після звичних веселощів ми спіймали себе на тому, що почали обговорювати більш особисті питання. Вона розповіла, що нещодавно «почала втрачати здоровий глузд» і буквально, й образно.

«Я вміло це приховую, проте одного дня вже не зможу цього робити, а тому почуваюся дуже беззахисною. От, наприклад, я раптом отямлююся в ліфті, хоча й гадки не маю, як там опинилася чи куди прямую».

Мені справді забракло слів. Ми трохи посиділи мовчки, а потім я припустив, що їй би треба було сходити до свого лікаря і пройти тест на Альцгеймера. А ще сказав, що кожного разу, коли вона спантеличена, може знайти допомогу в тих, кому довіряє. І вони підкажуть їй як діяти далі.

«Грітьє, можеш прийти й постукати в мої двері, коли забажаєш. Я радо допоможу тобі чим зможу».

Грітьє — це втілення доброти, хоча при цьому вона дещо замкнена і стримана. Я здивований, що вона довірилася мені. А ще гордий від того. І опечалений. Одним словом, нелегко мені було з усією цією гамою почуттів.

Схоже, Еферту трохи покращало. У фізіотерапевта він викладається на повну, що головним чином видно з того, як часто він лається, коли виконує вправи. Одного дня коли Еферт саме збирався стати на бігову доріжку, один із помічників влаштував цілу виставу, жартівливо протираючи очі. У відповідь Еферт заткнув собі рота величезним клаптем тканини.