Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Вівторок, 19 листопада

Греме розповів, що рівно сімдесят років тому втратив свого маленького песика. Йому було дванадцять. Він відпустив його з повідця побігати, коли раптом четверо німецьких офіцерів схопили його. Дата закарбувалася в його пам’яті, наче врослий ніготь. Греме ніколи не почувався таким безпомічним, як того дня. Пізніше він чув, що таких конфіскованих собак використовували як детектори наземних мін.

Мої всепоглинаючі завдання по догляду за іншими дали мені якір у щоденному житті. Те, що тепер я почувався корисним, подарувало мені відчуття спокою. Три мої пацієнти — Еферт, Грітьє та Еф’є — вдячні клієнти. Читаючи для Ефʼє, я щоразу сумнівався, що «Ключ Сари» був правильним вибором — книга не дуже весела. Та Еф’є сподобалося. Вона була також дуже задоволена власною радіостанцією.

Я набрався сміливості та запитав, чи й досі вона прагне померти. Так, вона все ще хоче цього, але не так відчайдушно, як раніше. Я зрозумів усе це з того, як вона кивнула.

Гарні новини для більшості пожильців: реконструкцію відклали на рік. Кілька пань поцікавилося, що робити з коробками для переїзду: лишати в кімнаті до наступного року чи варто їх по черзі віднести назад до супермаркету. Оце задача. Потім розмова перейшла до фіброїдів. Та оскільки мені бракувало моральної фібри, щоб стояти і слухати, я вирішив провітритися.