Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Субота, 6 квітня

Старі люди завжди стогнуть і скиглять. Інколи від фізичного напруження чи від болю, проте значно частіше просто за звичкою. Я провів маленьке дослідження.

Чемпіон зі скигління — пан Купер. Почнемо з того, що ми з ним не найкращі друзі. Підвестися, одягти пальто, підняти щось, навіть звичайну чайну чашку — все супроводжується стогоном, немовби його переїхав паровоз.

Якось я почав помічати, що це все більше і більше дратує мене. Це неправильно. «Не дратуйся, просто дивуйся», — казав мій тато. Порада адресувалася іншим, бо мій батько був безпричинно гнівливим.

Сьогодні вранці я набрався сміливості й запитав Купера, що змушує його так стогнати, коли той сідає.

— Хто, я? — відповів він, щиро подивований. Упродовж наступних півгодини він не зронив ані слова, але потім — повільно, але невідворотно — скигління почалося знову. Це як у жіночому тенісі. Наскільки мені відомо, стогонів там мало би бути обмаль, але коли я дивлюся теніс по телевізору, доводиться зменшувати гучність. Жінки-тенісистки постогнують несвідомо. Але, напевно, це заразне, позаяк усе більше і більше людей починають стогнати.

Тим часом у мене виникла проблема. Я починаю відчувати огиду до Купера, бо зауважую його кожний, навіть найтихіший стогін. І це стосується не лише його одного. Я це зауважую і за багатьма іншими пожильцями. І, що найгірше, інколи я зауважую постогнування і за собою. Як мені позбутися цієї звички?

Я розповів про свою проблему Еферту. Він подумав, що якщо відповідати на кожний стогін ще гучнішим стогоном, то це може допомогти. Він випробував свою теорію кількома годинами пізніше. Скиглії здивовано витріщалися на Еферта й запитували, чи все з ним гаразд.