Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Понеділок, 8 квітня

Весна: учора всі спроможні шкандибати повилазили на прогулянку. Хай навіть до лавиці перед входом. Четверо наших пожильців сиділи там у приємному товаристві, обговорюючи прекрасну погоду, коли зненацька якийсь пристаркуватий панок, якого ніхто раніше не бачив, всівся на останнє вільне місце. Пані Блоккер виявилася не настільки жвавою, щоби випередити його. Вона пильно поглянула на нього.

— Ви сидите на нашій лавці.

— Не бачу, щоби тут десь було написано, що вона належить вам, — сказав чоловік, розгортаючи газету.

— Ми завжди тут сидимо, — сказали співмешканці Блоккер, підтримуючи її.

— Що ж, наступні півгодини тут сидітиму я, — спокійно мовив той пан.

Пані Блоккер відійшла по допомогу, проте не змогла нікого знайти, крім швейцара.

— Ця лавка — власність установи, — спробував було заступитися він.

— Цю лавку встановлено на громадській вулиці, а отже, вона належить усім, — такою була відповідь.

Упродовж півгодини почитавши газету в льодяній тиші, він підвівся, кивнув і пішов собі геть.

Цю історію мені довелося вислухати чотири рази, і при цьому обурення з кожним разом робилося все більшим. Незнаний панок став героєм усього тижня.

Екскурсію номер три відклали на три дні, бо Грітьє все ще не оклигала від легкої форми запалення легенів. Поїздка була запланована на завтра, проте ми перенесли її на п’ятницю.

Я був дуже розчарований. Ох, не втрачай над собою контролю, Груне! Ти ж прекрасно знаєш, що в членів нашого клубу бували й кращі часи, і, зрештою, вони схильні хворіти. Ми вирішили не змінювати всього розкладу поїздок, якщо одну з них доводиться відкласти.

Я нарешті остаточно постановив щодо екскурсії, яку організовуватиму: кулінарія. Обравши чотирьох кухарів, яких знайшов в Інтернеті, орієнтуючись на вартість і відстань, я зателефонував кожному з них щонайменше тричі, аби з’ясувати, чи вдосталь у них терпіння мати справу зі старперами. Моя хитрість відсіяла двох із чотирьох. І, зрештою, все вирішилося на користь школи під назвою «Знай свою справу», позаяк у ній був натяк на почуття гумору. Вони не сприймають себе надто серйозно, а це мені подобається. Є чимало людей, які напускають стільки пихи на себе, так наче вони бозна-які цабе. А кожен із нас, по суті, лише піщинка у пустелі, пилинка у Всесвіті.

А це вже трохи занадто, Хендріку!