Учора ходив до квітникаря, аби купити кілька горщиків із квітами. Тож за тиждень, коли розцвітуть гіацинти, я зможу сказати собі, що дожив до ще однієї весни.
У більшості кімнат у цьому будинку для перестарків різдвяні прикраси зберігаються аж до квітня. Разом зі старими сансевієріями[1] та примулами[2], жити яким лишилися лічені дні. «Шкода їх викидати».
Якщо природа деінде і втішає людину у її житті, то хоч на хвильку завітати в кімнату до старого голландського пенсіонера вона геть-чисто забула. Як правило, стан кімнатних рослин надзвичайно точно відображає стан розуму людини, котра за ними доглядає: обоє лише чекають сумного кінця. Чи то аби скоротати час, чи то через легку забудькуватість, але старі пліткарки поливають свої квіти щонайменше тричі на день. Як і слід було сподіватися, вижити не вдається навіть сансевієрії.
Пані Фісер запросила мене завтрашньої днини на чашечку чаю. Мені варто було відмовитися хоча б тому, що від неї смердить, одначе я відповів, що залюбки зайду до неї на хвильку. Ось і настав цей фатальний день. Так тобі і треба, телепню: бачили очі, що купували! Якщо мені не спала на гадку пристойна відмовка, то муситиму стерпіти бездумну балаканину разом із пересохлим бісквітом. Як їй вдалося перетворити пухке тістечко на сухий шмат картону — дивом дивуюся. Щоби запити бодай один шматочок, будь-кому знадобилося би щонайменше зо три чашки чаю. Завтра наберуся відваги і відмовлюся від другого запрошення. Почну нове життя.
Нове життя в сумлінно начищених черевиках. Півранку на них витратив. Із самими черевиками я впорався досить швидко. Значно довше намагався відшкребти з рукавів сорочки крем для чищення взуття. Однак тепер вони гарні та лискучі. Це я про черевики. Рукави я, зрештою, просто закасав. Не зміг їх відтерти.
Хтось, уздрівши їх, неодмінно здійме брови. «Як вам завжди вдається так зашмарувати рукави, пане Груне?»
Життя тут складається або з ніколи, або із завжди. Одного дня їжу «ніколи не подають вчасно і завжди надто гарячу», а наступного — «завжди зарано і ніколи гарячу як слід».
Час від часу мене тягне нагадати людям про їхні ж попередні, доволі суперечливі твердження, та від логіки тут користі замало. «О, пане Груне, вам є чимало чого сказати й про себе, хіба ж ні!»