Четвер, 23 травня

Керівниця нашого відділення, пані Ґерстадт, попередила пана Беккера, щоби той стежив за своїм мовленням. Беккер повільно забуває слова. Альцгеймер[49]. Можливо, цими днями його переведуть на «інший бік». Невелика втрата. Почнімо з того, що він ніколи не був найввічливішим типажем, а останнім часом зробився нестерпним грубіяном. Він лаявся й лихословив без очевидної провокації. Коли Ґерстадт поговорила з ним про те, що він постійно лютує через «триклятих бовдурів», пан Беккер розлючено втупився в підлогу. Щойно вона відійшла достатньо далеко, щоби його не почути, Беккер сказав своїм товаришам за столом, що «та клята сучка ходить так, немовби їй в зад засунули клятий огірок». Мені це видалося смішним, і я нічим не зміг цьому зарадити, проте інші п’ятеро, котрі сиділи там, були настільки вражені, не могли зронити й слова. Я підняв до рота носовичка. Вони всі витріщилися на мене. Не здивуюся, якщо щойно ми доп’ємо каву, слова Беккера, можливо, дещо рафіновані, донесуть до вух Ґерстадт.

Коли я розповів про це Еферту, він зо сміху ледве не впав зі свого інвалідного візка. Певно, я й сам непоганий кандидат на Альцгеймера, якщо тепер грубі жарти видаються мені смішнішими, ніж раніше. З плином часу шанобливості в мені все меншає.

Учора вдень я розмовляв телефоном з юристом, що мені його порадив Антуан. «Називайте мене просто Віктор» здалося мені сповненим ентузіазму. Він сказав, що заповнити звернення на основі Закону про прозорість управління — це як раз плюнути, відтак запропонував зустрітися для подальшого обговорення. Ще на початку розмови я перемкнувся на гучномовець. Еф’є кивнула.

Ми домовилися зустрітися в четвер, 30 травня, у «Толл Гаузі» — милому старомодному закладі зі скатертинами і типовою для пабу їжею.

Як і можна було сподіватися за таких обставин, Еферт одужує.

Загрузка...