Мене й досі вражає факт, що тут усім керує заздрість. Щойно ми повернулися з вдалої поїздки, на нас вже чекав прохолодний, чи навіть крижаний прийом інших співпожильців. Багатьом важко навіть змиритися з думкою, що хтось міг розважитися краще за них. Тож сьогодні ми знову бачимо чимало зціплених губ.
Наш клуб «Старих, але ще не мертвих» стає все ізольованішим. Спільний ворог поєднує надміцними узами, але ворожнеча — заразна. Якщо не будеш обережним, то вже невдовзі спіймаєш себе на тому, що ненавидиш усіх решту.
Працівники залагоджували конфлікти, немов учителі початкових класів, намагаючись підтримувати спокій. «Пане Дейкере, чи не могли б ви спробувати бути трохи люб’язнішим з пані Слотхауер? Ходіть-но сюди, чому б вам не присісти ось тут і не випити разом чашечку гарної кави?»
«Я радше запхну імбирне печиво їй у горлянку й дивитимусь, як вона конає в агонії», — ніби чув я Ефертові думки. Насправді ж Еферт не належав до категорії «доброзичливців».
Проте не думайте, що це місце — суцільний зміюшник, бо тут також є й добрі, чемні та співчутливі люди. Хоча їх зазвичай ніхто не помічає.