Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Неділя, 15 грудня

Наше пропоноване відмазування від офіційної різдвяної вечері зустріли в штики. Минулого вечора, коли ми вже наминали десерти, до нас особисто вийшов кухар, аби поцікавитися, чи це його страви для нас не задосить смачні, чи в чому справа. Я був у шоці.

— Ви про що?

— Ну, ви не захотіли приєднуватися до нас на вечерю.

— У нас вечеря en petit comité, — сказав Антуан.

— На петіт комітей?

— Це означає «у тісному товаристві».

— А що не так з нашим товариством? — не міг не вставити свого «фе» пан Беккер.

— Нічого.

— Ну то й нехай!

Цей новачок з кухні надто близько все бере до серця. Якщо хтось залишає на тарілці більше однієї картоплини, йому, схоже, в кайф вриватися до їдальні та лаяти на чім світ стоїть негідника. Він дуже приндиться своєю професією, от тільки здатен лише готувати, а це помітний недолік для кухаря. Може, в погоні за цілковитою щирістю мені й варто було б йому це сказати, але то щось була не надто підходяща мить. Я міг запросто отримати ножа поміж ребер. І, цитуючи Карела ван гет Реве: «До смерті ненавиджу, коли мене колють». Атмосфера вже й так доволі ворожа. Люди похмуро перешіптуються про те, що з ними невесело. Не думаю, що це правильний момент лізти з порадами поглянути у дзеркало.