Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Понеділок, 24 червня

Пані Оперс у нас відносно новенька. Щоранку за кавою вона вголос читає газетні некрологи. Я не можу дочекатися, аби почути, хто першим висловиться на цю тему. Не всі в захваті від такого оптимістичного ранку.

Проте смерть зачаровує не тільки її. Хто би не помер, ви можете почути міркування на кшталт: «Ось іще один… але погляньте, я іще досі тут». Крім того, деякі пожильці радіють, коли бачать в газетах імена знайомих у минулому людей у чорних рамках, бо це певним чином утішає їх.

Мене ж зворушують лише повідомлення про смерть дітей, оскільки вони завжди нагадують про мою маленьку дівчинку. Некрологи з великими фото, з десятками коментарів від компаній, якими покійник керував, залишають мене таким же холодним, як і їхні небіжчики. Думка ген-ген літає, а смерть за плечі хапає. Тепер ти бачиш усю свою важливість!

Наші нові члени клубу, Ріа й Антуан, орендували на п’ятницю в громадському центрі кухню та їдальню. Я отримав поштою дуже гарне запрошення на прохану вечерю, аби відсвяткувати їхній вступ до нашого клубу.

У запрошенні було прохання про жартівливий виступу у довільній формі — промова, історія, пісня тощо. Ще трохи і ви почуєте, як скриплять звивини моїх старечих мізків.

Я здав у суху чистку свій допотопний вечірній піджак, якого не вдягав двадцять п’ять років, а завтра куплю собі нову вихідну сорочку.