Я завжди непокоюся, коли проводжу час не вдома. Я вже дванадцять років не їздив у відпустку.
Всередині моєї дорожної сумки, ще із 70-х, наросла чорна пліснява приблизно такого ж віку. Саме час осучаснитися: тепер біля входу стоїть спакована брендова валіза на коліщатках.
Ян, Ефертів син, приїде по нас десь за годину й відвезе до Брабанта. Як стверджує Еферт, Ян чекає цього з нетерпінням, а невістка Естер вже три дні місця собі не знаходить, чекаючи на двох стариганів-гостей.
«За моїми підрахунками, їй знадобиться майже тиждень, аби звикнути до нашої присутності, тобто до нашого від’їзду».
Щодо цього я мав певні сумніви, проте Еферт сказав, що мені не варто хвилюватися.
«Її завжди щось дратує, тож хіба ми гірші від сусідського кота».
У нашому випадку ситуація ускладнюється ще й тим, що з нами їде ще й Мо, який також не надто кохається в котах.
Я востаннє силувався згадати, що ж забув узяти з собою.
Почуємося знову у п’ятницю, 9 серпня, за умови відсутності непередбачених обставин.