Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Середа, 2 січня

Мить тому здійнялися цілі хмари цукрової пудри. Пані Сміт хотіла витерти ганчіркою стіл, а тому поставила тарілку з яблучними тарталетками на стілець.

У цей час зайшла пані Фортхейзен і ненавмисне застелила своїм неосяжним задом вищезгадану тарілку.

Лише коли пані Сміт почала шукати делікатес, аби повернути його на місце, комусь спало на думку перевірити, так би мовити, під пані Фортхейзен, тож коли та підвелася, на її квітчастій задничині майоріли три прилиплі тарталетки.

— Яблука бездоганно гармоніюють з візерунком на твоїй сукні, — зауважив Еферт.

Я ледве не вмер зо сміху.

Такий блискучий початок нового року мав би спричинити суцільні веселощі, та натомість призвів до 45-хвилинної гризні про те, чия то провина. Зусібіч на мене злісно позиркували, очевидно, тому, що я вважав це кумедним. І що ж я зробив? Промимрив, що мені прикро.

Замість того щоб іще дужче розреготатися, я спіймав себе на тому, що вимолював прощення.

Я, Хендрікус Герардус Грун, завжди ввічливий, чарівний, люб’язний, чемний і послужливий старий пеньок. Не тому, що я й справді такий, а тому, що не можу вчиняти по-іншому. Я дуже рідко говорю те, що мені хочеться сказати. Я схильний обирати шлях найменшого спротиву. Моя характерна риса — прагнення всім догодити. Батьки були далекоглядними, називаючи мене Хендріком — ввічливішого не знайти.

«Я поступово скочуюся в депресію», — подумалося мені. Саме тоді я й вирішив показати світові, хто такий справжній Хендрік Грун. Тож на все горло заявляю, що в цьому щоденнику планую описувати довколишній світ без цензури: рік із життя у притулку для людей похилого віку в Північному Амстердамі.

Щоправда, за той час я можу простягнути ноги, бо ж усяке трапляється в житті. На такий випадок попрошу свого друга Еферта Дейкера зачитати на моєму похороні кілька сторінок з цього щоденника. Лежатиму, ретельно вимитий і в добре випрасуваному костюмі у невеличкій капличці крематорію «Обрій», чекаючи, поки Еферт своїм хриплим голосом не порушить ніякову тишу і не зачитає збентеженим плакальникам кілька вибраних абзаців.

Непокоїть мене лише одне: а раптом Еферт помре раніше?

Це було би несправедливо з огляду на те, що я мав більше хвороб і підозрілих пухлин і ґуль. Чи можу я розраховувати на свого найкращого друга? Треба обговорити це з ним.