Субота, 19 січня

П’ятниця — день «Фітнесу для гарного самопочуття». Це коли ти маєш щастя спостерігати, як старі шкапи в найхимерніших «гімнастичних» костюмах квапляться коридорами до «спортивної зали». У жінок ні стиду, ні бриду, а тому переді мною постає сльозогінне видовище: рожеві лосини, що яро стискають як не маслакуваті коліна, то одутлі желеподібні клуби; приталені футболки, які безжально дочавлюють те, що колись називалося персами. Тілесний декаданс тут у тренді, тому всі принади демонструються славно-явно. У моєму віці такі демонстрації не надто сприяють гарному самопочуттю.

Місце зустрічі — рідко використовувана конференц-зала, де столи відсунуті вбік, а стільці розставлені колом. Зазвичай виконувати вправи потрібно сидячи, аби не засмучувати прикутих до інвалідних візків. Трохи помахів руками та ногами у ритмі якоїсь життєрадісної музики. Ну і стогони. І гучні лементи про недуги, що не дають виконати певні рухи. «Я не можу зробити цього з колостомою»[8].

Потім час для гри з перекиданням м’яча. Зізнаюся, м’яч не надто в цій грі і задіяний. Більшість вправ отримують вокальні хорди, коли учасники нагороджують схвальними відгуками найпростіші порухи, так, наче то справдешній подвиг. Так, бува, матері аплодують малюку, котрий із двадцятої спроби таки зумів упіймати м’яча: «Так! Ти зробив це! Ну що за розумник!»

Усі ми ще ті спортсмени, тому краще помовчимо.

Так-от, учора я ходив на заняття «Фітнесу для кращого самопочуття». То був мій перший візит. І останній. По закінченню тренерка «Називайте мене Тіна» наполягала, що мені точно варто прийти наступного тижня. На що я відразу ж їй відказав, що одного разу з мене задосить.

— О, і чому ж? — підозріливо запитала вона.

— Бо між такого букета вродливих жіночок я не можу належним чином зосередитися на вправах. Напружуюся, — випалив я, не подумавши.

А сказавши це, я відчув, що червонію. Значно більше, ніж під час заняття фітнесом.

Ти дивись, я навіть починаю висловлювати те, що думаю, ну чи десь так! Прямую семимильними кроками. Можливо, завдяки цьому щоденнику.

Тіна розгубилася. Сарказм був зрозумілий, але я не розвинув його, щоб їй не довелося доводити супротивне, принаймні не перед усіма тими нафарбованими хвойдами, які завмерли, наче вкопані. Більшість із них все ще вважали себе «доволі привабливими». Процес самоаналізу з віком поступово деградує. Щось на кшталт того, як у дітей він поглиблюється з кожним роком.

Загрузка...