Минулого вечора мені раптом спало на думку, що читачам може сподобатися трохи загальної інформації про цей притулок. Просто задля створення чіткішої картини, бо шанси того, що ви закінчите свої дні у цьому чи якомусь іншому будинку, мізерні. Тож надалі я приділятиму увагу опису сцени, де розігруються наші життя, а ще щоденній рутині.
Наприкінці шістдесятих будинки для людей похилого віку почали з’являтися скрізь. Побудова, схожа на склад, була прийнятною і дешевою. У ті часи старі люди не звикли до значних розкошів. Вони пройшли Війну, і їм легко було догодити.
Архітектор цього будинку вирішив зробити його сірим і бетонним. Будинок мав сім поверхів заввишки, а кожен поверх — два окремі крила, які посередині розділяли ліфти. Крила складалися з довгих коридорів без вікон, кожний із низкою з восьми одно- чи двокімнатних «квартир», обладнаних маленькою кухнею. Кухня вміщала чотири шафки — дві вгорі і дві внизу, робочу поверхню в метр завдовжки, дві газових канфорки, на яких можна було лише скип’ятити воду чи молоко для чаю чи кави. Якби вам заманулося зварити яйце, на це також заплющили б очі. Невеликий душ та туалет. Встановлені поручні у тих місцях, де ви могли би посковзнутися та впасти, і відсутність порогів свідчили, що будівельники думали про цільову аудиторію.
Наприкінці кожного крила на кожному поверсі було щось на кшталт місця для розмов, мебльоване диванами й стільцями. Хоча там заледве хтось коли-небудь сидів, бо переважна більшість мешканців віддавали перевагу великій спільній кімнаті внизу — як правило, люди супилися на мешканців інших поверхів, коли ті сиділи там «аж ніяк не з гарними намірами».
Далі буде. Мені варто приберегти сили. О другій годині я в зручному одязі маю спуститися до вестибюлю, де сьогоднішній лідер групи — Еферт — чекатиме на нас для того, щоби повідомити про вже згадувану незабутню екскурсію.