Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Понеділок, 13 травня

Сьогодні вранці Еферт заквапився до кімнати невідкладної допомоги. Він зателефонував мені з лікарні з проханням приглянути за Мо. Два дні тому в нього на нозі почорніли два пальці. Щойно вранці він зайшов у приймальню лікаря, той негайно ж викликав швидку.

Трапилося те, чого Еферт боявся найбільше: йти слідами того старого приятеля, якому відрізали шматок за шматком власне тіло.

Він зателефонував мені з ліжка.

— Чому ти нічого не казав? — запитав я, бо не міг інакше.

— Мене лише засипали б непотрібними порадами, які я все одно проігнорував би.

Він мав рацію.

Його прооперують завтра вранці, і якщо все пройде добре, він прокинеться лише без кількох пальців на нозі.

Після того як він повісив слухавку, я викликав таксі до лікарні, аби привезти йому все необхідне: нижню білизну, піжаму, зубну щітку.

Він намагався підбадьорити мене, тоді як все мало бути навпаки. Я усвідомив це лише опісля, й мені стало соромно.

Еферт сприймає все таким, яким воно є. Він завчасно зважує ризики, приймає їх і продовжує жити своїм життям, так наче в нього нема діабету. З ґусто та бравадо. Навіть на лікарняному ліжку його ставлення до цього не змінилося.

Повернувшись додому, я звістив членів нашого клубу й персонал. Медсестри та санітари помітно співчували, адже більшості з них Еферт все таки трохи подобався. Хоча, мабуть, знайшлися б і такі, котрі залюбки би відрізали йому все інше, а передусім — голову.

Двоє наших співмешканців опиратися спокусі не змогли, і з погано прихованим тріумфом зауважили, що вони ж його попереджали.

Ну, що за кепський день!