Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

П’ятниця, 9 серпня

Аден вартий того, щоб туди з’їздити! Було весело. Приємний відпочинок від нудної рутини. Але я також радий знову опинитися вдома. Зв’язок зі спокійним маленьким світом притулку сильніший, ніж я очікував, хоча мені й боляче це визнавати. З роками здатність пливти за течією зменшується. До поїздки я вважав себе гнучкішим, а тут після якихось нещасних п’яти днів мені вже захотілося повернутися у маленьку кімнатку в будинку, де повнісінько старих людей. Я втішав себе думкою, що міг не настільки закостеніти, як інші співпожильці.

Ян, Ефертів син, кісточка і латочка від свого батька. Бунтар. Але після п’яти днів настає час, коли починаєш думати, що й одного Еферта задосить. На щастя, пора було прощатися.

Ми багато сміялися, щодня ходили кудись, грали в карти, мінігольф чи монополію, а онук-підліток навчив нас основам відеоігор і як працювати з «Вієм»[65]. Це відкрило мені новий світ. На жаль, відсьогодні він знову закритий для мене.

Естер, дружина Яна, передбачила важкий тиждень. Мати нараз під одним дахом свого респектабельного та бездоганного будинку і незграбного чоловіка, і вайлуватого тестя — то моторошна перспектива. Моя роль, заздалегідь узгоджена з Ефертом, полягала в тому, щоби змусити її трохи відтанути. Спрацювало.

Поміж цих двох невихованих грубіянів мені було неважко зіграти роль чарівного, улесливого, вихованого старого пана.

«Припини вже, старий підлабузнику, — цикав на мене Еферт кілька разів. — Мене від тебе аж верне».