Хто би міг подумати, що Еферт єдиний з-поміж усіх почастує нас заняттям Тай Чі?[45] Таке мені не могло і приснитися. На щастя, наш інструктор був не проти нашого сміху, тож ми добряче скористалися його поблажливістю. І навпаки: з усією серйозністю ми намагалися в уповільненому ритмі копіювати бойові пози, хоча побоююся, що у випадку вуличного пограбування, те, чого ми навчилися, навряд чи стане нам у пригоді. Тай Чі — це спорт, в якому можна практикуватися навіть з ходунками, тому це ідеальна форма вправ для людей похилого віку. Хоча забиті ребра — не надто приємна річ. Всі рухи я виконував все дуже повільно і страждав мовчки. Разом із майстром Тай Чі та його гарненькою помічницею ми вивчили поетичні назви різноманітних рухів. На жаль, я вже забув більшість із них.
Греме звалився на підлогу, намагаючись зімітувати лелеку, і це вартувало йому кількох очок, але не наразило на втрату диплома.
Опісля, розвиваючи тему, ми вирушили до «Великої Стіни» за китайськими стравами. Грітьє із кам’яним виразом на обличчі замовила: «номер тлидцять тли з білим лисом». Може, і трохи по-дурнуватому, а проте смішно. Пощастило, що китайці такі терпимі до старих людей. Повага до старших була утрамбована в їхні горлянки паличками ще від моменту народження. У західній культурі старих вважають радше тягарем. Проте для цього теж є свої причини.
Засипаний компліментами дорогою додому за такий чудово зорганізований день, Еферт намагався не спалахнути смолоскипом від гордощів. Відтак, потерши очі, так наче щось втрапило йому в них, промовив: «Ну гаразд, гаразд, досить вже!»
Від часу першої нашої поїздки уже сімнадцять людей звернулися з проханням долучитися до клубу. Прикро для них, проте «Старі, але ще не мертві» не приймають нових членів.