Сьогодні вранці Мета повернула мені iPod. Тепер на ньому десять CD класичної музики.
— Вам сподобалася музика? — запитав я.
— Не дуже, — сказала вона, повагавшись якусь мить. «Не дуже» означає «Аж ніяк».
— Це зле.
— Ну, знаєте, для завантаження не потрібно було прослуховувати все, — втішаючи, мовила вона.
Насправді Бетховен для неї виявився доволі нічогеньким. Він ще живий?
У Мети немає дідусів. Точніше один помер, а інший — по той бік сімейної ворожнечі. Тепер вона його й не бачить. На її думку, я міг би стати йому гарною заміною. Я й справді хотів ненадовго стати їй дідусем. Ненадовго, бо, на жаль, її інтернатура майже скінчилася, а тоді вона повернеться до Бадгоеведорпа.
Я негайно ж відніс iPod Ефʼє. Загорнув його в гарний папір, який порвав у неї на очах. Обережно одягнув їй на голову навушники та натиснув «грати». Перші акорди симфонії Моцарта.
Вона була дуже щаслива.
Я пообіцяв бути для неї ді-джеєм по півгодини щоранку і читати по півгодини вдень. А якщо не зможу, то домовлюся, щоб мене хтось підмінив.
Тридцять хвилин — досить довго. Як правило, після цього вона засинає. Як і сьогодні. Я повільно збавив гучність, а потім обережно зняв навушники. Написав на дощечці біля її ніг: «Ти здаєшся такою спокійною, коли спиш, мені не хотілося тебе будити. Побачимося вдень».