Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Субота, 16 лютого

— Та це на смак ніби конина! — загорлав на всю їдальню товстун пан Беккер.

Одразу ж після цього репету чи не всім, хто замовив тюфтельки, раптом запахло кониною. Викликали кухаря:

— Ні, це неможливо. М’ясо привезли від того-таки оптовика, що й завжди.

– І що? Що це доводить? Торговець м’ясом міг оббілувати коня й змішати кінське м’ясо з яловичиною, хіба ні? Я відчув конину на смак, і крапка. Я не божевільний! — аж кипів від обурення Беккер.

Проте проблема в тому, що Беккер таки не сповна розуму, та ще й доволі неприємний безумець.

Викликали також і завідувачку притулку, одначе вона могла бризкати слиною аж до посиніння, та це ніяк не допомагало втихомирити невдоволений натовп. Зрештою, всі тюфтельки замінили рибою чи картоплею. На думку більшості, існувала хоч і мізерна, та все одно ймовірність, що там була конина.

М’ясорубка роками перемелювала свинячі очі та коров’яче вим’я, і ніхто навіть словечка не зронив, а тепер ні сіло ні впало стільки смороду через дещицю конини!

Унизу в загальній кімнаті з десятої до дванадцятої завжди вмикають радіо. У виборі трансляцій радіопередач до нас ставляться, як до пацієнтів лікарень. Ніхто не знає чому. Більшість мешканців не заперечували проти голландського репертуару, який розігрували на догоду інвалідам: багато запальних пісень і безтурботної польки.

Якось іще минулого року, саме на ранок Великодня, якийсь спритник перемкнув на радіостанцію класичної музики: бачили б ви, як мешканці плескали в долоні під «Страсті за Матвієм»[18].

Я намагаюся не звертати уваги на фонову музику. Фокус у тому, щоби не сидіти надто близько до динаміків. Радіомовлення для лікарень закінчується опівдні. Відносний спокій і тиша — оце задоволення для слуху.