Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Неділя, 1 грудня

Лишився ще місяць до того, як закінчиться рік і щоденник буде завершено. Минулого вечора я перечитував вибране, і мені стало прикро, що так багато часу все видається похмурим, хіба ж ні? Тоді як одна з причин писати — відволіктися від смутку, що панує тут.

Але сталося от як: за своїм щоденним розпорядком я йшов від ампутованого Еферта до недоумкуватої Грітьє й вегетативної Еф’є.

Наш клуб «Старих, але ще не мертвих», який іще недавно процвітав, опинився, хоч і недовго, у жахливій скруті. Ці нещастя порадували пана Пота, цитую: «Їм кінець, адже так? Ми для них не задосить гарні. Тож тепер вони можуть радісно запхнути свій клуб собі ж в зад».

«Що вони тобі зробили? Виходить, це тебе так непокоїть?» — здивовано запитала пані Оперс.

На щастя, було й чимало пожильців та працівників, які співчували горю нашого клубу.

Чи виїду я прогулятися? Пан Хогдален — той, чийого клубу мобільних скутерів «Антилопа» так і не було створено, — був саме тим, хто мені потрібен, аби розвіятися. Він — на добротному розкішному скутері, я — на досить пристойному «Elegance».

Він знав гарний маршрут: «Їдь за мною і називай мене просто Берт».

За годину ми зупинилися біля кафе на ложку супу. Берт — людина небагатослівна. Він не любить говорити повними реченнями.

«Гарна поїздка», — про поїздку.

«Гарний суп», — про суп.

«Ще якось?» — підсумок нашої подорожі.

І на прощання:

«Бувай. І, о… шли їх під три чорти».

Мій розум приємно побайдикував.