Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Неділя, 27 жовтня

Учора я «радився» з Еф’є та її донькою Ханеке. Я прийшов на прохання Ханеке, бо, за її словами, матері хотілося, щоб я там був. Ми з донькою Ефʼє раніше ніколи не бачилися. Вона мила, але мешкає у Роермонді й має трьох спиногризів, чоловіка та роботу, тож їй важко вирватися.

У лікарні нам повідомили, що Еф’є виписують і направлять кудись деінде на реабілітацію. Реабілітація звучить обнадійливо, та, висновуючи зі слів лікаря, шанси на те, що вона успішно відновиться, аби жити знову самостійно, майже нульові.

Ми сиділи біля її ліжка. Ханеке запитувала. Еф’є кивала на «так» або хитала головою, якщо «ні».

Ну, стисло підсумую: Ефʼє не хоче переїжджати до відділення догляду й хоче спокійно померти. У неї є прижиттєвий заповіт, де зазначено, що в такому випадку, як ось цей, вона не хоче продовжувати жити. Те ж саме вона говорила Ханеке, коли ще була при нормальному здоров’ї. От тільки Ефʼє не знає, де той папірець.

Я ніколи не бачив очей безнадійніших та нещасніших, ніж її.

На завтра ми домовилися про зустріч із консультантом.

Я дав собі слово, що буду розповідати хоч би щось позитивне чи кумедне щодня.

Цього ранку сімнадцять наших стариганів годину просиділи в церкві, скаржившись, що їхній вікарій запізнюється. Їм з голови вилетіло, що треба було перевести годинники на зимовий час.